Інформаційно – просвітницький захід “Іван Огієнко – сподвижник національної освіти, науки і культури” проведено в бібліотеці ЖПЛ ЖОР
«Я взяв своє серце малими руками
Й віддано поклав Україні до ніг,
І юна любов розцвілася між нами,
І став я орати твердий переліг.
Й нікому вже більше не дав я любові,
Бо другого серця кохати не маю,
І вірним зостанусь, аж дошки соснові
Єдину любов мою спинять без краю…»
/ Митрополит Іларіон.
Вікові наші рани. Вінніпег, 1960 /
Громадський і державний діяч, філософ, історик, педагог, книгознавець, редактор, богослов, теоретик канонічного права, учений-мовознавець, поет, прозаїк, есеїст… Важко сказати, у якій іпостасі Іван Огієнко залишив найпомітніший слід. Одне незаперечне: він чесно та віддано служив українській справі, до останніх днів життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, її мови й культури.
В бібліотеці ЖПЛ проведено інформаційно – просвітницький захід «Іван Огієнко – сподвижник національної освіти, науки і культури». Бібліотекарка Леся Слюсар розповіла здобувачам освіти групи КК 12 про життєвий шлях та багатогранну творчу спадщину Івана Івановича Огієнка (митрополита Іларіона).
Іван Огієнко народився 2 (14) січня 1882 р. в містечку Брусилів, нині — районний центр Житомирської області. 1896 p., закінчивши школу першим учнем, Іван вступає до Київської військово-фельдшерської школи. У 1909 р. закінчив Київський університет св. Володимира.
У ці роки Іван Огієнко входить до елітарного кола національної інтелігенції, співпрацює з М. Василенком, Б. Грінченком, М. Грушевським, Д. Дорошенком, А. Кримським та ін.
14 січня 1918 р. Огієнко виступив на Всеукраїнському Церковному Соборі у Києві з доповіддю «Відродження Української Церкви», в якій аргументовано довів право Української церкви на самостійне існування.
Улітку 1918 р. виступив засновником і став першим ректором Кам’янець-Подільського державного українського університету.
З 5 січня по 9 квітня 1919 р. Огієнко – міністр народної освіти УНР. На цій посаді він ухвалив для шкільного вжитку в усій Україні «Правила українського правопису»; 30 січня видав наказ, за яким мовою викладання в усіх школах України (початкових, середніх, вищих) мала стати українська мова, всі дипломи, свідоцтва та атестати мали видаватися виключно українською мовою, всі написи на бланках, штемпелях і печатках також мали бути замінені на українські. У школах національних меншин дозволялося користуватися рідною мовою. Іван Огієнко – один із перших науковців, хто аргументував вживання прийменника “в”, а не “на” Україні.
“Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма нашого організовування. Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб. У мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання…І поки живе мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови не стане й національності”, – Іван Огієнко
Іван Огієнко відіграв провідну роль під час Акту Соборності ЗУНР та УНР (22 січня 1919 р.), виконуючи обов’язки Головного уповноваженого Ради міністрів для організації і проведення цього заходу на Софійському майдані столиці. 15 вересня 1919 р. Івана Огієнка було призначено міністром Міністерства культів (перейменованого ним в ісповідань) в кількох урядах УНР. Першими справами в уряді були вимоги до єпископів – щоби Євангеліє читалося українською мовою; проповіді виголошувалися державною мовою, служби Божі, читання та співи у церквах відправлялись за українською вимовою; висвячувались й призначалися на церковні посади у духовному відомстві ті особи, які знають українську мову.
Наприкінці 30-х років Іван Огієнко приймає рішення постригтися у чернецтво та бере собі ім’я Іларіон, наслідуючи першого митрополита Київського часів Ярослава Мудрого, який був слов’янського походження. Під керівництвом єпископа Іларіона протягом 1940-1941 рр. у лоно православної церкви повертається більше 60 храмів, перетворених раніше у католицькі, відновлюються або започатковуються 117 православних парафій, мовою богослужінь у місцевих православних церквах стає українська. 1943 року його посвячено у сан митрополита Української автокефальної православної церкви.
Митрополит Іларіон перебрався до Канади у 1947-му, а вже 1951-го він був обраний митрополитом Вінніпегу та всієї Канади. В цьому званні він пробув решту свого життя. Його духовна подвижницька праця увінчалася 1960 року підписанням історичного акту духовного єднання всіх автокефальних православних митрополій, які знаходилися поза межами України.
Важко переоцінити внесок, зроблений цією багатогранною особистістю до гуманітарного, наукового, культурного, духовного розвитку українства. Але перлиною його творчого доробку, для створення якої знадобилися усі його таланти мовознавця, історика церкви, літератора, перекладача став переклад усіх книг Біблії на українську мову. Цей переклад, над яким Огієнко працював приблизно з 1931 по 1938 роки і у подальшому продовжував ним удосконалюватись, вважають одним з найкращих та найточніших перекладів Святого письма на українську. Біблія у перекладі Огієнка вийшла у Лондоні 1962 року.
Творча спадщина митрополита Іларіона, за свідченням деяких дослідників, становить близько 2000 наукових праць. Найбільш вагомими є «Українська культура» (1918), «Історія українського друкарства» (1924), «Сучасна українська літературна мова» (1935), «Українська Церква» (Т.1–2, 1942), «Історія української літературної мови» (1950) та інші.
Помер митрополит у 1972 році. На той час йому було вже 90 років. Похований на кладовищі Глен Іден у Вінніпезі.
Авторитет митрополита Іларіона серед світової православної української діаспори, нищівна критика матеріалістичної радянської ідеології та утиски людських прав та свобод, звичайно, вплинули на формування та розповсюдження в СРСР негативного образу Огієнка, зліпленого стараннями комуністичних пропагандистів. За життя Іванові Огієнку так і не судилося знову відвідати рідну Україну, але світла пам’ять про людину, яка завжди віддано служила своєму народові, сьогодні повернулася на його батьківщину.
Іван Огієнко був із когорти подвижників. Його ім’я залишиться на скрижалях історії України, у вічній пам’яті народу.
Дай, Боже, кожному народові мати такого Великого сина, як має його Україна!
